Конфліктологія українського кіно: чому Шевченківську премію цьогоріч не отримає не лише “Памфір”, а взагалі жодна стрічка

Щорічно, Національна премія України імені Тараса Шевченка присуджувалася в тому числі за досягнення українських митців в царині кінематографу. Цьогоріч, схоже, не судилося. Хоча лавреатів ще не було оголошено, в широкий загал вже просочилася інформація (на більш ніж офіційному рівні) що чи не єдиний претендент на премію, “Памфір“ Дмитра Сухолиткого-Собчука (наш огляд), було знято з конкурсу через потужну інформаційну кампанію з дискредитації, яку влаштували конкуренти, які “вилетіли” ще в першому етапі конкурсу з трьох.

Відкритий лист представників кіноспільноти України з описом ситуації було опубліковано на офіційній сторінці Української кіноакадемії в Facebook, а підписантами крім неї виступили Національна спілка кінематографістів України, Національна академія мистецтв України та Спілка кінокритиків України. То що ж сталося, якщо при такій міцній підтримці фільм не було висунуто кандидатом на Шевченківську премію? Відповідь проста і дуже болюча: сталася ганебна радянщина, яку ми ніяк не переростемо в сфері культури.

Та сама інформаційна кампанія з дискредитації фільма, про яку іде мова дуже легко зводиться до кількох конкретних персон: частини творчої групи фільму “Тарас. Повернення” та вічних учасників літературної премії “Коронація слова”, які підозрілим чином брали участь в конкурсі в той же час, що і режисер фільму Дмитро Сухолиткий-Собчук (у тому числі з сценарієм фільму “Памфір“, який взяв цю премію у 2021 році).

Про художні якості фільму “Тарас. Повернення” особисто я в цій новині говорити не буду. Як мінмум тому, що я його (ще) не бачив, до чого ми ще повернемось. Однак інші досягнення цієї стрічки не прийняти до уваги важко, бо вони суттєво впливають на контекст. При кошторисі в 44,8 млн. гривень (з них 50% рівно державним коштом) “Тарас” зібрав в українському прокаті аж 533 тисячі (хоча існують версії, що навіть ця цифра, зазначена в звіті Держкіно за 2021 рік, не співпадає з дійсністю). В порівнянні, “Памфір” на бюджеті в 39,8 мільйонів гривень (з яких малу державну частку від Українського культурного фонду та Чернівецької обласної державної адміністрації вирахувати  складно, однак вона точно далека від 50%) зібрав лише в українському прокаті 11,4 мільйони гривень.

У той час як “Памфір” тріумфально заявив про себе як один з найкращих режисерських дебютів останнього часу на переважній більшості міжнародних кінофестивалів та отримав схвальні відгуки по всьому світу, робота Заслуженого діяча мистецтв України Олександра Денисенка була досить спірно сприйнята в Україні, чого не скажеш, по сторінці на Вікіпедії, де регулярно висвітлюється лише позитив, окрім “тернистого шляху” стрічки, яка досі навіть не доступна для перегляду у цифровому форматі. Порівнювати з “Памфіром” в аспекті банального бажання дійти до глядача “Тараса” навіть не має сенсу.

Втім несподіваний антагонізм цих двох стрічок начеб-то і не є основною претензією до “Памфіра” зі сторони тих, хто вплинув на рішення комітету з Шевченківської премії. Основним формальним аргументом є те, що стрічка ніби-то паплюжить імідж України та неадекватно висвітлює українську реальність (чому в тому числі сприяє особиста думка про фільм письменниці Оксани Забужко). Звісно, переконати у зворотньому тих, хто пропагує такий погляд на стрічку буде вкрай важко, однак є певні причини, чому “Памфір” та ще декілька стрічок про проблемні сторони українського життя були сприйняті позитивно на фестивалях першої величини в останні роки.

І причини ці зовсім не в сталому відношенні до Східної Європи як до проблемного регіону, (хоча можна дискутувати, наскільки тематика занедбаності впливає на успіх стрічки), як багато хто вважає, а в інших двох факторах. По-перше, вони дійсно якісно зроблені в творчому та технічному відношенні. А по-друге, вони інтегровані у світовий культурний контекст, а не в радянського штибу символьну ієрархію, в якій Україна та українці можуть бути лише мучениками та святими, але при цьому весь художній підхід до створення стрічки нічим не відрізняється від аналогічних “агіток” часів Ленінани 1930-х років про “видатних” діячів ЦК КПРС та революційного більшовистського руху. До якого Тараса Шевченка, до речі, зараховували ніби крадькома ще у СРСР, а потім в “лоб” в рекламі нині забороненої Комуністичної партії України.

Вочевидь, у випадку конфлікту двох думок щодо фільму “Памфір” ми бачимо саме таку дихотомію. Культуру живу, яка не боїться апелювати до складних питань повсякдення і культуру пострадянської інерції, в якій при зміні ідеології на рівні влади змінюється і іконостас обов’язкових святих. Фільми про яких повинні отримувати премію імені них самих. Що залишається в такій ситуації пересічним глядачам? Принаймні, не стояти осторонь. Для цього є всі можливості в тих же соцмережах.

Наостанок слід зауважити, що це не єдина нагорода, або принаймні можливість, якої “Памфір” точно заслуговує, але якої він був позбавлений. Хоча фільм Мстислава Чернова “20 днів в Маріуполі“ безумовно є актуальним і на “Оскар” був заслужено номінований в документальній номінації, в номінації “Найкращий міжнародний повнометражний фільм”, куди його висунув Український Оскарівський Комітет, стрічка в список номінантів передбачувано не потрапила. Бо, як і попереджали знавці, документальні стрічки в принципі рідко мають шанси в цій номінації. Складається враження, що ми могли б мати два оскарівських номінанта, якби обрано було “Памфір” чи іншого кандидата з царини художніх фільмів. Але, поки що, не з нашим щастям.